Медико-правовой портал 103-law.org.ua
проект компании МедАдвокат

Заради спасіння життя хворої дитини варто ризикувати і йти на порушення посадової інструкції та функціональних обов’язків

Здоров’я – найдорожчий скарб, який отримує кожен із нас при народженні. Усі знають про те, що бездумно витрачати скарби не можна, їх потрібно берегти і примножувати, а використовувати лише виважено і раціонально, аби їх вистачило якомога довше
Категория: Права пациентов
Комментировать
Заради спасіння життя хворої дитини варто ризикувати і йти на порушення посадової інструкції та функціональних обов’язків: інтерв’ю з кращим лікарем Вінницької області Тетяною Антонець

Антонець Тетяна Іванівна, лікар-педіатр, кандидат медичних наук, головний лікар Вінницької обласної дитячої клінічної лікарні, Заслужений лікар України, лауреат Національної Медичної Премії 2012 року в категорії «Медик регіону»

Тетяно Іванівно, розкажіть, як все починалося?
 Я виросла у звичайній сільській родині, де батько, бабуся, дідусь, тітки, дядьки працювали колгоспниками. Мама ж була вчителькою початкових класів. Звичайно, я дивилася на маму, плекаючи мрію стати такою ж як вона. Але моя матуся взяла на себе питання вибору моєї професії і не помилилась, за що я їй дуже вдячна. Зараз без лікарської справи я не тільки не уявляю свого життя, а й припустити не можу, що могла стати кимось іншим.

Як аргументувала свій вибір Ваша мама?

Аргументів на користь професії медичного працівника поряд з діяльністю вчителя мама наводила безліч. Останній був для мене найвагомішим: «До медичного вузу вступити значно складніше, аніж до педінституту, куди подають документи навіть ті, у кого в атестаті – трійки. А у тебе «золота медаль»». Для того, аби доказати свій потенціал, подала документи в МНЗ.

На який факультет?

На педіатричний факультет, оскільки дуже любила дітей і хотіла з ними працювати. Для себе я вирішила: якщо не в школі, значить у лікарні. Після складання «на відмінно» фізики, мене зарахували до медінституту. В інституті я також була відмінницею, однак зрозуміла суть лікарської справи тільки на 3-му курсі. У цей час у нас розпочались клінічні дисципліни, під час вивчення яких я неодноразово бачила смерть хворих у лікарні. Фактично з мене почалось формування династії медиків у нашій родині. Чоловік у мене хірург, син – дитячий ортопед-травматолог, донька – офтальмолог, невістка – педіатр-гастроентеролог, зять – кардіолог; старша онучка Тетянка мріє стати стоматологом.

Якими були перші роки вашої професійної діяльності?

Після закінчення Вінницького медичного інституту імені М.І.Пирогова мене з чоловіком (ми навчались у одній групі на педіатричному факультеті, одружились на другому курсі, на 3 курсі я народила сина) направили на інтернатуру в Кам’янець-Подільську міську дитячу лікарню на Хмельниччині. Фактично там і відбулись перші «бойові хрещення» мене як педіатра. Там я почала розуміти, що виключно теоретичних знань недостатньо, що самовпевненість в медицині – це шлях до помилок; що процес одужання пацієнта – це колективна праця команди медиків і, що лікар – це не просто професія, а спосіб життя. Оскільки, чим більше ти пірнаєш в професію, тим менше належиш сам собі. В інтернатурі я переконалась, що лікар в Україні повинен бути транспрофесіоналом. Так, після одного з прикрих випадків, я навчилася робити і внутрішньовенні ін’єкції, і плевральні та спинномозкові пункції і навіть внутрішньосерцеві введення.

Як складалася після закінчення інтернатури Ваша кар’єра?

Ми з чоловіком та сином повернулись до Вінниці, де в червні 1980 року відкрилась Вінницька обласна дитяча клінічна лікарня. Через 2 місяці я вийшла на роботу в якості педіатра відділення 2-го етапу реабілітації недоношених дітей ВОДКЛ (неонатологів тоді ще не було). На той час в Україні таких відділень було 6. Саме тут була та «школа мужності», яка загартувала мене на все життя. Зважаючи на те, що у лікарні працювало 3 лікаря, 6 медсестер і 4 санітарки, чіткого розмежування наших обов’язків не було. Медсестер не вистачало, тому після лікарського обходу всю сестринську роботу приходилось виконувати мені: пеленання, туалет новонародженого, годування через зонд, промивання шлунку і кишківника, внутрішньом’язеві ін’єкції, крапельниці і багато іншого. Окрім цього, щоденно було по 2-3 виклики по санітарній авіації в райони області. Навантаження ділилось на 3-х лікарів,тому додому з роботи доводилось повертатись ближче до ночі. У вихідні та святкові дні відпочити також не мали можливості, оскільки по черзі чергували у відділенні. Тоді нікому навіть в думки не приходило скаржитись, претендувати на пільги, тому що вдома чекала дитина 5-ти років.

Яким були найщасливіші моменти у Вашій практиці?

У 80-90-ті існувала тільки методика замінних переливань крові при гемолітичній хворобі у новонародженого. Під час таких операцій у операційній-маніпуляційній з немовлям доводилось проводити по 3-4 години. Коли після такої операції немовля достатньо помочилось, меж моєму щастю не було. Адже після подібних операцій лікарі надзвичайно боялися гострої ниркової недостатності у малюків. Робота була тяжка,але цікава.

Тобто ви стояли у витоків формування неонатології на Вінниччині?

Так, і цим пишаюся. Наставницею у мене була Радомська Альбіна Павлівна. Окрім того, що ця людина однією з перших у нашій державі була удостоєна звання «Заслужений лікар України», вона була не просто відмінним професіоналом, а й просто хорошою людиною. Це вона закохала мене в медицину, в неонатологію. Вона допомогла молодим спеціалістам зрозуміти, що у долі лікаря немає більшого щастя ніж те, коли бездиханне тільце немовляти оживає в руках після всіх твоїх старань. Коли із крихітки в 700-800 грамів згодом виростає дитина, яка посміхається матусі і тобі, коли через страждання і біль ти проходиш шлях із батьками дитини і врешті-решт маля одужує! Хіба є щось прекрасніше за це?! І так пройшло чотири казкові роки…

Що ж трапилось потім?

Я народила доньку і після півторарічної перерви, в кінці лютого 1986 року, необхідно було виходити на роботу. Аж раптом несподіванка! Головний лікар нашого закладу охорони здоров’я повідомила, що бачить мене завідуючою відділенням для дітей раннього віку. На той час це було найбільше відділення лікарні на 60 ліжок, де лікувались діти з різною патологією від 0 до 3 років, в тому числі і новонароджені.

Ви були шоковані.

Так! Адже мені лише 29 років, а вдома чекають діти 10-ти і 1,5 року! Окрім цього, раніше я працювала лише з недоношеними. До того ж у відділенні, яким я керуватиму – більше 60 співробітників, де я – наймолодша! Оскільки я була членом партії, всі вище зазначені аргументи до уваги не брались, а пропозиція звучала як наказ. Так я стала керівником найскладнішого педіатричного відділення у лікарі і в цій якості пропрацювала до березня 1999 року. Саме цей період професійної діяльності «зробив» мене педіатром «широкого профілю». В 1994 році мені присвоїли вищу категорію по педіатрії. Я стала громадським діячем, почала займатись політикою, тому що проблеми в медицині були завжди і про них треба було говорити, стукати у владні кабінети, спілкуватися з громадськістю. А в березні 1999 року мене призначили головним лікарем Вінницької обласної дитячої клінічної лікарні.

Як тяжкі 90-ті позначились на діяльності Вашої лікарні та виконанні її трудовим колективом своїх професійних обов’язків?

1992-1998 роки – період застою і занепаду, час заборгованості по заробітній платі і багатьох інших платежах. Борги закладу сягали захмарних розмірів. В колективі була присутня байдужість і зневіра. На території лікарні стояли руїни колись розпочатого будівництва «Чорнобильського центру». Зібравши колектив однодумців я сказала: «Час підійматись з колін, відроджуватись і досягати нових висот».

Якими були результати діяльності Вінницької дитячої клінічної лікарні за час Вашого керівництва цим закладом охорони здоров’я?

За час роботи на посаді головного лікаря було створено і введено в дію неонатологічний Центр, Центр по наданню допомоги дітям із патологією щелепно-лицьової ділянки, інформаційно-аналітичний центр, реанімаційно-консультативний центр. У 2003-2005 роки завершено будівництво і введено в дію Центр радіаційного захисту дитячого населення площею більше 15 тисяч квадратних метрів з онкогематологічним відділенням на 30 ліжок. Відкрито відділення нейрохірургії, відділення педіатрії №2 на 20 гастроентерологічних і 10 імунологічних ліжок; намагаємось постійно проводити корегування ліжкового фонду закладу відповідно до потреб дитячого населення області. Лікарня збільшила потужність з 300 до 450 ліжок. Було налагоджено ефективну виїзну роботу в райони області, спрямовану на підвищення доступності до спеціалізованої медичної допомоги дітям села. В 2010 році започаткована робота «Мобільної дитячої клініки», завдячуючи якій в рік оглядаються близько 10 тисяч дітей сільської місцевості. Ефективну роботу закладу забезпечує тисячний колектив досвідчених медичних працівників, більшість яких мають першу та вищу кваліфікаційні категорії, 8 кандидатів медичних наук, 2 - Заслужених лікарі України. Поряд з медичним персоналом в відділеннях лікарні працюють педагоги та психологи, робота яких спря­мована на відновлення порушеної рівноваги дитини та швидшого видужання.

Чи подаватимете кандидатуру Вінницької дитячої клінічної лікарні наступного року до отримання Національної Медичної Премії?

Звісно, однією з причин є й те, що я на особистому прикладі переконалася в чесності та незаангажованості конкурсу. Для мене – честь отримати настільки високу відзнаку. Думаю, наша лікарня має чудові шанси на перемогу, адже сьогодні за результатами роботи вона посідає одне з перших місць серед обласних закладів охорони здоров’я Вінниччини і входить в п’ятірку кращих в Україні. До того ж у 2007 році лікарня стала переможцем обласного конкурсу «Кращий роботодавець року» та нагороджена дипломом Загальнодержавного проекту  «Найкращі заклади медичної освіти України». За підсумками діяльності в 2009-2010 роках колектив лікарні був занесений на обласну Дошку Пошани «Праця і звитяга вінничан». А у 2010 році закладу присвоїли звання «Лікарня доброзичлива до дитини». За вагомий внесок у розвиток іміджу закладів охорони здоров’я України в 2009 та 2011 роках колектив закладу нагороджений дипломами Загальнодержавного проекту «Флагмани сучасної медицини».

Яким був Ваш шлях до отримання Національної Медичної Премії та інших почесних відзнак у сфері медицини?

У 2000 році мені присвоїли вищу категорію з організації охорони здоров’я, а через 4 роки я захистила кандидатську дисертацію. Маю запатентований винахід застосування медичних препаратів при нефропатіях у дітей, більше двох десятків наукових статей та публікації в українських медичних журналах. Згодом поїхала до США підвищувати свій фаховий рівень з питань менеджменту в охороні здоров’я та управління персоналом. На своєму рахунку маю багато відзнак, серед яких і почесні грамоти МОЗ України, КабмінУ, ВР України, і Орден «Княгині Ольги». У 2012 році мене визнали кращим медиком Вінницького регіону, нагородивши Національною Медичною Премією.

Яким є кредо Вашої лікарської діяльності?

Будь професійним наскільки можеш, людяним будь завжди, добро твори повсякчас.

Здоровий спосіб життя і Ви – поняття сумісні?

Загалом, так. Вважаю, що здоровий спосіб життя – це поєднання фізичного, матеріального і духовного. Відверто скажу, що серйозно задумалась про це тільки після 45 років, коли почали з’являтись «дзвіночки» із «прекрасного далекого». Тоді почала переглядати режим харчування (що, коли і скільки їсти), фізичні навантаження (тяги до спорту не було ніколи), можливості і тривалість відпочинку, і таке інше. Я трудоголік, тому отримую задоволення від того, що роблю і який результат після цього отримую. Часто навіть під час відпочинку я ловлю себе на думці про роботу. У моїй голові багато позитивних думок, сподівань та оптимістичних планів від яких на душі стає тепліше, а здоров’я – поліпшується. Я дотримуюсь постів, а протягом дня намагаюсь слідкувати за здоровим режимом харчування. Двічі на тиждень відвідую басейн, займаюсь пілатесом. Щотижня у мене – сауна, а взимку – сауна зі сніговим обтиранням. Намагаюсь влаштовувати щороку 2-3-хтижневе санаторне оздоровлення. Часто з чоловіком подорожуємо, відвідуємо концерти, виставки, театр, що додає позитивних емоцій, надихає на нові звершення. Активно працюю на присадибній ділянці, займаюсь вирощуванням квітів, городини, доглядаю багато кімнатних рослин (близько 100). Займаюсь вихованням трьох онучок. Бути в тонусі з гарним настроєм – це і є здоровий спосіб життя.

Яким чином пропагуєте здоров’я та здоровий спосіб життя у суспільстві та серед своїх пацієнтів?

Найкраща пропаганда – це власний приклад. Традиційно я постійна учасниця наших місцевих телепрограм «Візит до лікаря», «Лінія здоров’я», «Актуальне інтерв’ю. Виступаю в ефірі обласного радіо, часто з’являюсь на шпальтах газет. Своїм зовнішнім виглядом та поведінкою доводжу оточуючим, що здоровий спосіб життя – це актуально і дуже важливо.

Продовжіть фразу: хороший лікар - це…

Думаю, це митець, оскілки медицина – це мистецтво лікування. Справжній лікар – закоханий у свою справу спеціаліст, до якого тягнуться люди, незалежно від фізичного стану.

Кого вважаєте еталоном лікаря-професіонала / медика-професіонала?

Можна було б назвати прізвища наших відомих медиків, науковців із історії світової медицини. Це Пирогов, Бехтерев, Амосов, Кох, Ісаков та багато інших. Мої вчителі по ВНЗ: професори Білик В.М., Головцев Ю.М., Кадощук Т.А., Гнатюк О.І., Решеткіна Л.П. Мої наставники Філь С.Ф., Радомська А..П., Гончарова Л.І., Райкова В.І., Максимова З.О., Козлова З.І. Але еталон лікаря, на мою думку, це збірне поняття, цілісний образ людини, якої насправді може й взагалі не існувати. Кожен медичний працівник визначає для себе «свій еталон», «свій ідеал», «свій взірець». І в залежності від віку й бачення «еталону» змінюється. Власне для мене – це медик з глибокими фундаментальними знаннями, людина, яка заради справи, заради інших людей готова до самопожертви. Мій еталон лікаря – це медичний працівник, в житті якого на першому місці – робота, а в ній – хвора людина, з її проблемами і потребами. Лікар, для якого не існує поняття «початок і кінець робочого дня». Лікар, який постійно працює над собою не лише в плані професійного вдосконалення, а і різнопланово довершує свій інтелект, підвищує самовиховання та духовність. Лікаря, якого хочеш бачити і чути, поряд з яким спокійно і затишно, в присутності якого зникає страх і хвилювання, а натомість з’являється безмежна довіра. Лікар, який в медичній формі має бездоганний вигляд, а його руки можуть належати лише лікарю. Насамкінець, це віртуоз свої справи, якому навіть за фатальних наслідків дякують за його роботу.

Якою буде універсальна професійна порада від Вас, як педіатра, для пацієнтів?
Здоров’я – найдорожчий скарб, який отримує кожен із нас при народженні. Усі знають про те, що бездумно витрачати скарби не можна, їх потрібно берегти і примножувати, а використовувати лише виважено і раціонально, аби їх вистачило якомога довше. Та ж ситуація із здоров’ям. Щоб не наступило збою, пам’ятайте: поряд з вами завжди є ті, які готові вчасно прийти на допомогу, дати добру пораду, в разі необхідності внести корективи, провести «реставрацію». Це ми – лікарі. Але все має бути вчасно. Не забувайте: «Лечиться и учиться нужно у специалиста». Бережіть себе та своїх близьких!

Як Ви ставитесь до самолікування? Де проходить межа між практикою безпечного самолікування та нанесенням шкоди власному здоров’ю?

Як казав колись один мудрий єврей «Самодеятельность – хороша на сцене, а самообслуживание – в торговле». Я підтримую таку точку зору, якщо ми говоримо не про профілактичні заходи у вигляді настоїв, відварів трав, комплексу деяких фізичних вправ, використання кремів і мазей і таке інше, то все решта, що стосується питання лікування не повинно мати префіксу «само-». Оскільки є вже поняття лікування, значить є проблема, тому участь і присутність медика в таких випадках обов’язкова. Для мене поняття «самолікування» не існує, тим більше воно – небезпечне. При самолікуванні завжди присутня небезпека ускладнень, помилок. Тому є лише межа здоровий-хворий. І навіть це варто людині визначати з допомогою медика.

У Вас, Тетяно Іванівно, надзвичайно цікаво складається професійна кар’єра. Безсумнівно, у ній мають місце й ситуації, які пам’ятатимете ще довго. Поділіться ними з нашими читачами.

Ще будучи в інтернатурі під час нічного чергування до відділення привезли важкохвору дитину 1,5 річного віку. Маля з переривчастим диханням було без свідомості та билося в судомах. Стан був агонуючим. Я розуміла, що опинилася наодинці зі смертю, оскільки чергова медсестра надавала допомогу іншій дитині поверхом вище. Окрім мене в лікарні не було більше нікого з лікарів. Я почала самостійно надавати допомогу. Підключила кисень, надала відповідну позу тільцю дитини і тут для мене почалися пекельні муки. До цього я ніколи внутрішньовенно не робила дітям ін’єкцій. Я знала, що потрібно вводити в таких випадках, в яких дозах, в якій послідовності. Я зафіксувала вену, але вколоти не змогла. Ввела все необхідно внутршньом’язево. За кілька хвилин наступила зупинка дихання, я намагалась «роздихати» дитя, але все було марно. Зупинилось сердечко і в розпачі моя голова і руки лягли на тіло дитини. Я ридаючи зверталась до Бога, проводила непрямий масаж серця і дихала «рот в рот». Але все марно. Дитя померло. На розтині виявився менінго-енцефаліт, важка пневмонія. На момент госпіталізації дитині уже ніхто б не допоміг, в зв’язку з запущеністю хвороби. Але я себе картала, що не могла зробити внутрішньовенні вливання. І тоді, сама собі дала слово: навчитися всіх можливих існуючих маніпуляцій в медицині, тому, що спеціаліст, який володіє лише теоретичними знаннями, справжнім лікарем ніколи не стане. «Теорія без практики – німа і сліпа». Найближчим часом все так і сталось. І вже, працюючи у відділенні для недоношених діток, я багато чого вміла робити самостійно.

Самоосвіта у лікарській справі важлива – як ніде більше.

Саме так. Ще одна ситуація, тільки вже у Вінницькій обласній дитячій клінічній лікарні. Привезли до нас у відділення немовля, яке щойно народилось, але горе-матуся, народивши самостійно дівчинку, викинула її в туалет (це було в одному селі де винаймала кімнату ця жінка). Господарка хати, зайшовши до туалету, почула звуки і витягнула дитятко. Викликала швидку і немовля привезли до нас. Стан надзвичайно важкий: аспірація, деформація кісток черепу, пошкодження гортані, перелом ребер, відсутність більшості рефлексів… Одним словом – жах! І от розпочалась боротьба за життя (медицина 80-х – це не сьогодення): дозовані крапельниці, інгаляції, киснева палатка, компреси… Смоктати дитя не могло, нагодувати через зонд неможливо із-за травми гортані та стравоходу. Препаратів для парентерального харчування – обмаль, досвіду застосування – мінімум. Так промайнуло майже три тижні – результату не було. Дитину часто судомило, вона втрачала вагу, сепсис, почались некротичні виразки на шкірі. З передагонуючого стану вивести не вдається. Дитя – «нічийне». Спільно приймаємо рішення припинити лікування і залишити хворе немовля в спокої. Під вечір виключили інфузію, кисень, запеленали дитятко і винесли його на неопалювану веранду, залишивши фактично помирати. Був грудень місяць. Дома я всю ніч не спала, ледь розвиднилось – побігла на роботу. Не роздягаючись, кинулась на веранду. Від побаченого остовпіла: дівчинка ворушилась в пелюшках, судом не було, дивилася на світ широко відкритими очима і смоктала два кулачки. Я миттєво забрала її до палати, перепеленала, помила, нагодувала із соски і розпочала лікування спочатку. Дівчинка скоро одужала, потім ми її перевели до дитячого будинку. І тоді я зрозуміла: по-перше, у лікаря безперспективних хворих не повинно бути, і, по друге: якщо ти справжній лікар, то маєш використати і випробувати всі шанси, до останнього. І навіть після останнього шансу знайти, придумати і ще один: все заради життя.

Дивовижна історія.

А ця історія довжиною в життя. В кінці робочого дня 5 січня до мене звернулась медсестра сусідньої лікарні з проханням проконсультувати її 5-місячного племінника, який знаходився в одній із міських дитячих лікарень. В ті часи спеціалісти Вінницькій обласній дитячій клінічній лікарні вважали, що не колегіально без офіційного запрошення консультувати хворих в інших лікувальних закладах. Але я не змогла їй відмовити, оскільки було відмічено, що декілька років тому в цій сім’ї померла 1,5 річна дитина, мати резус – негативна, а цей хлопчик – остання надія батьків.
Близько 18.00 я оглянула хлопчика, якому проводили інфузійну терапію, температура була високою, а стан – важким. Я висловила свою думку стосовно діагнозу, своє бачення лікування, пообіцявши завтра поспілкуватись з лікуючим лікарем. Оскільки була зима, а надворі – темно, то додому мене провів батько хворої дитини. Близько 22.00 у двері я почула сильний стук і крик: «Тетяно Іванівно, допоможіть!». У цей час я була на кухні: в домашньому одязі, у фартусі. Відкривши двері, побачила батька хворого хлопчика зі сльозами на очах, який повідомив мені, що Віталик помирає. Не переодягаючись, я кинулась в двері і ми поїхали до лікарні. Хлопчик був без свідомості, дихання переривчасте, температура тіла зашкалювала, у відділенні чергувала одна медсестра. Довго не думаючи, я схопила кисневу подушку, загорнула дитину в ковдру і вибігла на вулицю, де біля лікарні стояв санітарний автомобіль. Сказавши шоферу, що я лікар з обласної дитячої лікарні, наказала мерщій їхати в обласну дитячу лікарню. Відстань між закладами близько 8 км. Я сиділа в холодному, неосвітленому салоні УАЗа, тримала на руках чужу хвору дитину, яка могла щосекунди померти, їхала спустілими вулицями Вінниці подумки підганяючи шофера і заклинаючи дитя: «Дихай, дихай, дихай!». Ось і обласна дитяча лікарня, ліфт, 6 поверх, реанімація, колеги. Інтубація, ШВЛ, інфузія… Оформлення історії хвороби.
Лікар: Прізвище?
Я: Не знаю.
Лікар: Ім’я?
Я: Віталик.
Лікар: Дата народження?
Я: 5 місяців.
Лікар: Де батьки?
Я: Не знаю.
Лікар: Де взяла дитину?
Я: У другій міській лікарні.
Лікар: Хто він тобі?
Я: Ніхто.
Лише оговтавшись, я зрозуміла, що на мене накинулись колеги, які нарікали на те, як я могла піти на такий ризик. «А якби дитина вмерла по дорозі, то де б ти могла опинитися після цього?», - повторювали вони мені. Але цей «ніхто» залишився в моєму житті назавжди. Майже 1,5 місяці хлопчик провів у відділенні реанімації, перебуваючи 23 дні на ШВЛ. Потім я ще місяць доліковувала його уже в своєму відділенні. Тоді існував метод прямих переливань крові від родичів пацієнтові при септичних станах. Та як не дивно, але кров ні мами, ні батька хворому не підходила. Моя кров підійшла дитині ідеально. За весь час лікування 16 разів мою кров дрібними дозами переливали Віталику. Хлопчик одужав і батьки запросили мене бути у нього хрещеною мамою. Звісно я погодилась і так в мене з’явився ще один син, в якого я завжди була і є лікуючим лікарем. А сьогодні йому тридцять років. Називає він мене «мама Таня» і я цим горджусь.

Які висновки після таких ситуацій для себе зробили?

Раджу всім лікарям: заради спасіння життя хворої дитини варто ризикувати і йти на порушення посадової інструкції та функціональних обов’язків.

І насамкінець, Тетяно Іванівно, яким бачите лауреата найвищої незалежної громадської відзнаки у сфері медицини у 2013 році?

Бачу лауреата 2013 року високопрофесійним медиком, неординарною особистістю, патріотом-ентузіастом своєї справи з достатнім досвідом, а також шанованою й поважною людиною не тільки серед пацієнтів, а й своїх колег. Лауреат Національної Медичної Премії, як на мене, повинен бути ініціативним лідером в питаннях організації охорони здоров’я, новатором, прикладом для наслідування, у якого життєвий багаж – це тисячі врятованих життів.


Анна Козаченко, прес-служба Національної Медичної Премії




Автор: Елена Беденко-Зваридчук Просмотров (4626) 19.07.2013 Теги: Тетяна Антонець, Національна Медична Премія
Добавить коментарий


Актуально


24.10.2016
Соціальний пакет для київського медика у 2017 році

13.10.2016
Особливості правового регулювання репродуктивної медицини та сурогатного материнства. Чи потрібні зміни?

22.08.2016
Новий зір отримають воїни АТО, учасники революції Гідності, члени їх сімей, а також малозабезпечені громадяни України