Медики і пацієнти повинні йти назустріч один одному: інтерв’ю з кращим медиком столиці та керівником закладу охорони здоров’я Юрієм Кожарою

Кожара Юрій Олександрович , головний лікар Київської міської дитячої клінічної лікарні №1, лікар-педіатр, Відмінник охорони здоров’я, тричі лауреат Національної Медичної Премії 2012 року в номінаціях «Медик Столиці», «Адміністратори закладів охорони здоров’я», «Заклади охорони здоров’я»

Юрію Олександровичу, чи завжди хотіли бути лікарем?
Ні, я відношусь до тих лікарів, які, будучи ще школярами, до останнього не задумувались над можливістю здобуття професії медичного працівника. Так було й зі мною: до 10 класу я й уявити не міг, що працюватиму в сфері охорони здоров’я. Та й у моїй родині медичних працівників не було…

Випадковість?
Швидше доля, в особі приятеля з яким я тісно товаришував і жив по сусідству. Коли друг навчався на першому курсі МНЗ, я закінчував 10-ий клас. Практично щотижня він приїжджав додому відвідати батьків. Пригадую наші довгі розмови, й те, що на професійне самовизначення мого товариша вплинула його мама, яка працювала медсестрою, а він, відповідно, справив вплив на мене. Так, влітку 1968-го року я з нині покійним татом поїхали до Києва подавати документи на вступ до Національного медичного (тоді ще) інституту ім. О.О.Богомольця.

Яким був перший рік навчання у МНЗ?
Важко сказати, бо для мене він пролетів майже непомітно. На першому курсі мені було приємно і зовсім не складно навчатись. Можливо, тому що зусиллями товариша, я вже був морально готовим до процесу освоєння професії. Сповнений життєвим оптимізмом, натхненням і бажанням працювати, я з радістю розпочав навчання, яке тривало протягом 1968 – 1974 років. На заняттях у МНЗ я шукав наставників серед викладачів, а не носіїв знань. Вважаю, що в процесі навчання, надзвичайно важливим є фактор довіри та поваги студентів до своїх викладачів. Такі стосунки стають запорукою кращого сприйняття та розуміння матеріалу, його швидкого запам’ятовування та гнучкого відтворення.

Ваша спеціалізація – педіатрія. Можливо, були часи, коли Ви задумувались про перекваліфікацію?
Свідомо – ні. Більше того, якби переді мною знову постав вибір майбутньої спеціалізації, я знову б обрав педіатрію. Інша справа, коли мені силою обставин довелось розширювати свою кваліфікацію.

Розкажіть про це.
На останньому курсі навчання, 1974 року, у МНЗ проводили попередній розподіл 120 випускників за місцем їх працевлаштування. Хтось хотів повернутися працювати додому, хтось поїхати до Середньої Азії… Я ж я хотів на Буковину: у село Стара Жадова Сторожинецького району Чернівецької області. Адже це був край, де я народився, де проживали мої рідні: бабуня, дідусь, тітка, дядько та двоюрідні брати. Мені хотілося бути поряд з ними, доглядати і підтримувати бабусю, яка вже тоді починала хворіти. Однак кінцевий розподіл розбив усі мої плани і мрії. Мені відмовили у розподілі на Буковину, аргументувавши це відсутністю робочих місць в Чернівецькій області.

А куди направили?
За місцем проживання: до міста Малин Житомирської області, куди після мого народження переїхали жити батьки. Дізнавшись про це, я ще довго не хотів підписувати направлення. Мене викликали до деканату, лякали нездачею іспитів. Що тут скажеш? Період перебудови … Думаю, навіть якби мені довелось вдруге обирати бажане місце роботи, я б і вдруге і втретє обрав Буковину. Тягнуло мене до рідних місць. А так, довелось розпочинати професійну кар’єру у Малині. Через 2 роки після закінчення інституту моя бабуня померла… У Житомирській обласній лікарні я згодом закінчив інтернатуру, 3 роки працював у Малині дільничним педіатром, а потім завідуючим відділення.

Після інтернатури одразу подались у дільничні лікарі?
Не зовсім. Перед цим у мене був цікавий досвід управління лікарською амбулаторією у селі Лісна колона, що за 15 км від Малина. Головним лікарем мене призначили у серпні 1975 року. Уявіть собі, це у 25 років! Важко було прийняти таку пропозицію. Адже, по-перше, я був педіатром, а робота головним лікарем передбачала перекваліфікацію. По-друге, я був надто молодим спеціалістом, аби одразу ж після інтернатури прийняти на себе відповідальність за здоров’я жителів усього села.

І Ви відмовились від посади головного лікаря?
Хотів, але не мав можливості. Справа у тому, що закінчувався термін перебування на посаді попереднього головного лікаря, що повертався до Києва, а я був вимушений прийти на заміну. Тато порадив їхати. Так, я майже рік пропрацював головним лікарем сільської амбулаторії. Гарні були часи. Пригадую як їздили на виклики до хворих на старенькому УАЗіку. З часом він зламався, і нам на зиму дали коні. Так, у санях по снігу, закутаний у величезний кожух з лікарським ящиком у руках, я їздив до хворих на виклики.

Тобто вже тоді, Ви виконували функції сімейного лікаря?
Авжеж, ще у 1975 році. Правда, усвідомлення та розуміння того, що це були перші приклади сімейної медицини, з’явилося пізніше. А можна ж було вже тоді розвивати її наукове підґрунтя! Попри те, що я був педіатром, обклавшись книжками, намагався лікувати усіх: від новонароджених малюків до пенсіонерів.

А як ставитесь до необхідності впровадження практики сімейної медицини?
Абсолютно позитивно. Однак у різних регіонах підхід до її впровадження повинен бути індивідуальним, адаптованим до особливостей цієї місцевості. У селах та містах районного значення така практика є більш реальною в плані впровадження, аніж у великих обласних лікарнях. Хороший сімейний лікар завтра просто так не з’явиться, До сімейної медицини, як первинної ланки сфери охорони здоров’я, потрібно йти роками. Сімейний лікар повинен знати своїх пацієнтів змалечку, а це – справа часу.

Як складалася Ваша кар’єра після роботи в сільській лікарській амбулаторії?
Мені на зміну прийшов новий лікар, який нещодавно закінчив вечірнє відділення МНЗ. Я переїхав до Малина, де протягом 3-х місяців працював дільничним педіатром. Після чого 8 років свого життя віддав роботі завідуючим педіатричного відділення Малинської дитячої центральної районної лікарні. Попри те, що умови роботи були не з легких, тут я вперше відчув себе причетним до чогось важливого. Впорядковували ми перші апарати штучної вентиляції легень, лікували поширене на той час захворювання стенозуючого ларинго-трахеобронхіту. Медичних апаратів не було, тому мені з товаришем-анестезіологом, нині покійним, власноручно доводилось робити трубочки з систем переливання крові. Ми вирізали їх, заточували голки наждачним папером: тоді не було ані бабочок, ані інфлонів. Все робили самі, хоч у польових, однак стерильних умовах.

Яких моментів у Вашій професійній практиці було більше: позитивних чи негативних?
Позитивних, однак доволі було й неприємностей. Знаєте, у народі є вислів, що у кожного лікаря – свій цвинтар. Причин цьому багато… але хай Бог прощає, бо робили все не з поганих намірів. Нажаль, допомогти не завжди вдавалося… Потім так склалися життєві обставини, що я із сім’єю був вимушений переїхати до Києва. Дружина у мене також лікар.

І також педіатр?
На щастя, ні. Пригадую, як свого часу я сказав їй: «Ні, шановна пані, два педіатра у сім’ї – це вже горе».

Коли переїхали і як влаштувалися у Києві?
Переїхали з сім’єю у 1987 році. Усе відбувалось поступово. 1987-88 роки були надзвичайно тяжкими: працювати – нікому, зарплати – низькі. Пригадую, що мав по 70 викликів в день. Працював я тоді дільничним педіатром у Центральній районній дитячій поліклініці Оболонського району. На роботу приходив о 9.00, йшов – пізно ввечері. На останні виклики приходив «на автоматі», інколи навіть не роздягався і забував помити руки. А для лікаря це ж неприпустимо! Оточуючі розуміли, що у такі моменти працюєш «на підкорці» і, попри втому та загальне виснаження, намагаєшся зосередитись, аби не пропустити серйозного захворювання: ангіну чи пневмонію.

Від цього ж страждає якість надання медичних послуг.
Абсолютно правильно… Однак попри нестачу спеціалістів, навантаження було шалене. Так, ми могли б не приїжджати на виклики, але розуміли, що нас чекають. Батьки діток по той бік телефону хвилюються і потребують нашої допомоги. У такі моменти переступаєш через втому, плани на вечір і навіть батьківський обов’язок задля виконання професійного. Зрозуміло, що виснажений лікар значно менш ініціативний та уважніший до пацієнта.

Звідси й недовіра до лікарів…
Справді, зараз прослідковується тотальна недовіра населення до медиків. Отримавши неправильний діагноз чи неефективний курс лікування, малоймовірно, що пацієнт вдруге звернеться до цього лікаря. Вважаючи себе більш обізнаними у методах діагностики та профілактики захворювань, хворі починають лікуватися самостійно, часто завдаючи невиправної шкоди власному організму. Медичними працівниками така практика самолікування сприймається як небажання пацієнтів піклуватися про себе, а також вороже ставлення до рівня їх компетенції та системи охорони здоров’я України в цілому. Українська медицина постійно впадає в крайнощі, а правда ж знаходиться посередині. Таким чином, як медики, так і пацієнти повинні йти назустріч один одному, аби вирішити це непорозуміння. Лікарю потрібно довіряти. Якщо в педіатрії не буде довіри в тріумвіраті «дитина-пацієнт – батьки дитини – лікар», то шанси на подолання хвороби будуть значно нижчими.

Якою б була професійна порада для пацієнтів від Вас, як кращого медика столиці?
Допоможи собі сам, а потім тобі допоможуть лікарі. Яким би не було фінансове становище вашої сім’ї, слідкуйте за собою, за своїми дітьми та рідними. Засоби можна знайти завжди, було б бажання. Страшно навіть подумати про те, що до столичних лікарень люди приїжджають з раком на 4-тій стадії, з гноєм у черевній порожнині, з менінгітом. Якою ж тоді є ситуація в більш віддалених від центру регіонах? Хворі звертаються до київських лікарень як до найвищих інституцій, терплять біль, приховують хвороби від найрідніших людей, аби уберегти сімейний бюджет від позапланових витрат на лікування. Люди думають, що у лікарнях їх «обдеруть до нитки». Не все ще у нашій державі купується і продається. Потрібно вірити, лікарі – вам не вороги.

Якими рисами, на Вашу думку, повинен володіти хороший лікар?
Якщо ми говоримо про медика-професіонала, то людяністю, добротою та терпимістю. Терпимість – далеко не остання риса характеру, необхідна для якісного надання медичних послуг та прийомів пацієнтів. Лікар повинен мати силу волі та витримку у спілкуванні з пацієнтами, а також пам’ятати про те, що на ньому – білий халат. Зрештою, колись він давав клятву Гіппократа…

А яким Ви бачите лауреата Національної Медичної Премії 2013 року?
Безсумнівно, професіоналом, публічною людиною, яка може бути прикладом для наслідування та готова передавати свій досвід колегам.

Кого вважаєте еталоном лікаря-професіонала?
В’ячеслава Володимировича Бережного, 75-річчя якого ми, до речі, відзначали вчора. Це завідуючий кафедрою педіатрії №2 Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л.Шупика. Досить довго він працював головним педіатром МОЗ України. На мою думку, ця людина заслуговує найвищої поваги, похвали та подяки. Адже він є не тільки професіоналом своєї справи, а й надзвичайно приємною і комунікабельною людиною, яку люблять і поважають у всій Україні. Для мене В’ячеслав Володимирович завжди залишатиметься взірцем відмінного педіатра, організатора охорони здоров’я і науковця. Разом з цим, хотів би відзначити Раїсу Костянтинівну Комаровську. Ця жінка – істинний лікар-інтелігент з високими моральними якостями та розумними життєвими цінностями. Вдячний долі за те, що мав змогу працювати з нею у дитячому відділенні Київської центральної районної лікарні. Своїм же наставником на професійній стежці вважаю Світлану Олексіївну Якушеву, яка протягом 1989-1997 років була попереднім головним лікарем Київської міської дитячої клінічної лікарні №1. Саме їй я завдячую своїми організаторськими здібностями, завдяки яким й здобув нагороду Національною Медичною Премією у номінації «Адміністратор закладів охорони здоров’я». Дай, Боже, їм здоров’я.

Чим зараз займаєтесь?
По-різному, в тому числі й пошуком коштів для утримання лікарні. Статус Київської міської дитячої клінічної лікарні №1 передбачає велику відповідальність перед нашими маленькими пацієнтами та їх батьками. Коштів на достойне інструментальне забезпечення не вистачає. Наприклад, лікарня не має комп’ютерного томографа, апарату магнітно-резонансної терапії. У 2008-2009 роках ми були переконані, що проблема вирішена, адже на державному рівні для їх закупівлі був підготовлений наказ та виділені кошти. Однак економічна ситуація зірвала усі плани… Намагаємось не втрачати віри і не стояти на місці.

Можливо у Ваших планах є створення додаткового відділу на базі лікарні?
У нас є ідея та необхідність створення відділення нейрохірургії, оскільки у Києві нейрохірургічна допомога надається тільки в Київській міській клінічній лікарні №7. Це поважна і надзвичайно шанована лікарня, однак на її базі надаються не всі види спеціалізованої допомоги: дитячої хірургії, урології, ортопедії. А нейрохірургічна допомога – це в основному генералізовані політравми, в процесі лікування яких повинні приймати участь усі вищевказані відділи і навіть більше. Зважаючи на те, що на базі нашої лікарні надається спеціалізована допомога, у минулому році за сприяння Департаменту охорони здоров’я ми розпочали ремонт приміщення для облаштування відділення нейрохірургії. Ремонтні роботи розпочаті, кошти для реалізації проекту виділені. У 2013 році ми займатимемося цим предметно.

Розкажіть, будь ласка, яким є штат Вашої лікарні?
Колектив нараховує 750 співробітників, серед яких близько 150 лікарів та 300 медсестер. Плинність кадрів – незначна. Колектив – абсолютно боєздатний, досвідчений та надійний.

Вважаєте, саме це сприяло перемозі Київської міської дитячої клінічної лікарні №1 в конкурсі « Національна Медична Премія »? І яким чином Ви сповістили колектив про їх спільну та вашу особисто вікторію?
Після урочистої церемонії нагородження лауреатів я зібрав колективну нараду, на якій сповістив усім про нашу перемогу. Адже отримання найвищої громадської відзнаки у сфері медицини – це заслуга кожного лікаря, медичного працівника і кожної санітарочки, які працюють у стінах нашого закладу. Звістка – надзвичайно приємна, тому усіма була сприйнята з ентузіазмом та радістю. Навіть після 19 жовтня 2012 року по телефону мені надходило ще багато приємних привітань від колег, друзів та знайомих. Особисто я повірив у нашу перемогу тільки після того, як на церемонії нагородження лауреатів мені тричі вручили нагороду Національної Медичної Премії, почесний диплом та подарунки. До того ж моменту поки я не відчув, що тримаю у власних руках нагороду, звістка про перемогу здавалась мені надто приємною, аби бути правдою.

Чи усвідомлюєте Ви, Юрію Олександровичу, що стали абсолютним лауреатом Національної Медичної Премії, здобувши нагороди у трьох номінаціях?
Більше того, ми розуміємо, що отримання Національної Медичної Премії – це аванс. Потрібно й далі працювати, а не спочивати, вважаючи отримання цієї відзнаки – ознакою досягнення найвищої професійної майстерності. Ми продовжуватимемо робити свою справу – надаватимемо якісні медичні послуги з гідністю та повагою до наших маленьких пацієнтів.

У Вашому кабінеті на почесному місці біля входу висять дві Ваші особисті нагороди Національною Медичною Премією: як кращого медика столиці та кращого адміністратора закладу охорони здоров’я, а де ж нагорода у номінації «Заклад охорони здоров’я»?
Вона «ходить» по лікарні. Щомісяця ми вивішуємо її у іншому відділенні. До такого рішення ми дійшли на колективній нараді, аби працівник кожного відділу щодня бачив, якими можуть бути результати відданої роботи на благо та здоров’я діткам. Наприклад, вона вже висіла у відділенні урології, нефрології, а також інфекційному відділенні. У нас тільки лікувальних відділень – 15… Так що дорога у нагороди ще довга, поки вона не повернеться до інфекційно-боксованого відділення, з якого й починала свою подорож по лікарні.

Анна Козаченко, прес-служба Національної Медичної Премії

Добавить коментарий